Українська економіка хвора.Чи безнадійно?

Як би не склалися в майбутньому наші стосунки з Європою та Росією, Україна вже сьогодні стоїть перед серйозними викликами — її економіка давно потребує серйозного лікування. Не встигла вітчизняна промис­ловість оговтатися від кризи 2008-го, як її почали косити все нові і нові болячки. А три квартали поточ­ного року показали, що подекуди справи геть кепські. Обсяг виробництва порівняно з аналогічним періодом 2012 року (про докризові кращі часи годі й згадувати) знизився більше, ніж на 5 відсотків. Маємо падіння в металургії, машинобудівній та транспортній галузях, на 16 відсотків скоротилося будівництво... Здебіль­шого це наслідки того, що багато проблем в реально­му секторі економіки накопичується і не розв'язуєть­ся роками. Про загрози, про те, що заважає нам розвивати про­мисловість та будувати економічно міцну державу, бесідуємо з керівником Об'єднання роботодавців Хмельниччини Іваном ДУНЦЕМ.

— Іване Івановичу, здавалося б, на горі таки почули голос ви­робничої спільноти, зокрема і нашого краю,і врешті-решт була прийнята «Державна програма активізації економіки на 2013-2014 роки». Та вже добігає майже рік її втілення, а відчутних позитивних зрушень (аби не сказа­ти навпаки) не видно.

— Певні зміни на краще є. Але більша частина цієї про­грами поки не виконується. До того ж вона потребує серйозного доопрацювання та удосконалення, напов­нення конкретикою. Скажімо, у програмі немає ефективних кроків щодо зайнятості, збереження існуючих та створення нових робочих місць. А якщо на державно­му рівні таке відсутнє, то й на місцях нічого очікувати якихось дій. Насправді ж саме робоче місце нині повинно стати найбільшою цінністю. Усі ми бачили на прикладі Греції, Іспанії та інших країн, у що може ви­литися зростання безробіт­тя (там воно сягало 27 від­сотків). Україну від подібних соціальних бунтів дещо ря­тує тіньовий бізнес, у якому, за різними підрахунками, працює чи не половина укра­їнців. Але це не може три­вати вічно. Тому сьогодні украй потрібна дуже грамот­на, сучасна державна полі­тика щодо зайнятості, й обов'язково з конкретними завданнями для регіонів.

— У документі, про який ведемо мову йдеться про імпортозаміщення. Нині це та­кож має стати одним з найважливіших кроків з активізації вітчизняної економіки, чи не так?

— Авжеж. Однак чи спро­можні сьогодні українські виробники забезпечити ри­нок такою ж високоякісною
продукцією, яка надходить з-за кордону (звісно, є винятки, але, на жаль, підприємств європейського рівня у нас дуже мало)? Візьмімо машинобудування: до 80 відсотків основних фондів заводів зношені. Ясно, що на доморощених "тавріях" сучасних "мерседесів" не наздогнати, тим паче у вік, коли технології оновлюють­ся і вдосконалюються без­упинно. Тому треба залучати серйозні іноземні інвестиції і створювати в Україні спіль­ні виробництва. Але інвестор має бути захищеним у нашій державі (якщо потрібно — то й спеціальними законами), йому слід створити справді найсприятливіші умови, сти­мулювати до такої співпраці. А за відсутності чітких меха­нізмів сучасного державно­го протекціонізму, конкрет­них заходів з імпортозаміщення та невміння втілити навіть те, що вже прописано, цей пункт програми так і може зостатися декларацією про наміри.

— Ви обмовилися про низьку конкурентно-здатність наших під­приємств через зноше­ність обладнання та застарілі технології. Та є й інші чинники, що роблять вітчизняну промисловість неконкурентною, скажімо, ціни й тарифи на елек­троенергію.

— Це проблема з проблем. Національна комісія регулю­вання електроенергетики (НКРЕ) у 2011 році перегля­дала вартість електроенер­гії 8 разів — підвищення склало 27,7 відсотка. У 2012-му додали ще майже на 8 з половиною відсотків. І вже цього року підвищення скла­ло майже 9 відсотків. Зага­лом же за останніх п'ять років ціна електроенергії для промисловості зросла у 2,3 раза. І в цьому ми давно обігнали Францію, Голлан­дію, Швецію, Польщу. От і спробуй тепер нашим під­приємствам нарівні конкуру­вати з їхніми. Ще один аспект цього бо­лючого питання. До прикладу, у тій же Франції ціна електрики для промисловос­ті становить 9,41 цента за кіловат-годину, а для насе­лення — 18 центів, у Гол­ландії — відповідно 9,52 та 24 центи. Певно ж, не ви­падково у світі (зауважте, в розвинених країнах) склалася така практика, коли насе­лення частково дотує про­мисловість. У нас же навпа­ки - потерпають лише підприємства. Зрозуміло; що платоспроможність переваж­ної більшості українців дуже низька, і на них не перекла­деш цей тягар. Та є в нас і багаті люди, які повинні врешті-решт поділитися з бідними. Перехресне субси­дування не може тривати безконечно, між споживача­ми електроенергії має бути встановлений хоча б віднос­ний паритет.

— На продовження вашої думки. Як конку­рувати, навіть теоре­тично, скажімо, з Німеч­чиною, коли там спо­живають природний газ по 320 доларів за тисячу кубів, а наші підприємства платять по 584 долари?!

— Кажуть: "Економте". Ми й економимо. Останнім ча­сом промисловці Хмельнич­чини скоротили споживання газу на ЗО відсотків. Але продукт не можна виробити зовсім без енергоносіїв. До того ж відомо, що їх вартість напряму впливає на вартість металу, сировини тощо. Тому слід дуже серйозно зайня­тися цією проблемою. І вже сьогодні підтримати ініціа­тиву нашої спілки щодо мо­раторію на підвищення цін і тарифів на електроенергію для промисловості, зробити діяльність НКРЕ прозорі­шою.

— На жаль, не зніма­ється і фіскальне пи­тання — новий Подат­ковий кодекс практич­но не зменшив тиску на бізнес.

— Щодо оподаткування, то, за даними Світового бан­ку, Україна посідає 165 місце серед 185 країн. З підприємств вилучають фінансові ресурси через сплату єди­ного соціального внеску — це 39 відсотків. Майже 50 відсотків — з фонду оплати праці, 32 відсотки яких йде до Пенсійного фонду. До речі, майже 65 відсотків сягає єдиний соціальний вне­сок для тих підприємств, що змушені виплачувати пенсії колишнім працівникам за шкідливі умови праці. Існує ще ціла низка обов'язкових платежів та відрахувань до різних бюджетів. Хіба може малий та середній бізнес вийти з тіні, коли йому за­грожують такі величезні по­датки? Та він загине наступ­ного ж дня! На початку року, здавалося, почалися зміни — взялися за зменшення єдиного соціального внеску, обіцяли аж до 16 відсотків. Але зараз чомусь усе вщухло. А цей крок, переко­наний, суттєво допоміг би національному виробнику.

— Проблема з так званим списком номер один, коли підприєм­ства, що функціону­ють на базі колишніх (часто, можна сказати, на місці колишніх), ви­плачують пенсії праців­никам, котрі працюва­ли на старих заводах і фабриках у шкідливих умовах, не нова ж?

— В акціонерному товари­стві АДВІС, де я директор, 10 років тому було два ли­варних цехи зі шкідливими
умовами праці. А нині наше підприємство виплачує пен­сії людям, котрі трудилися у тих цехах. Звісно, це позна­чається на собівартості про­дукції, яку випускає наш завод сьогодні, обмежує господарські можливості
нинішнього підприємства. Уряд (знову ж таки, після неодноразових звернень промисловців, зокрема і Хмельниччини) підготував законопроект з відміни та кого порядку, направив його до Верховної Ради, але до
голосування та прийняття цього закону так і не дійшло.

— Окрім непомірно високих податків, існу­ють величезні пробле­ми з відшкодування експортерам ПДВ. А ще ж непідйомно високі ставки на кредити, які зашкалюють за 25 від­сотків річних, коли у цивілізованих країнах підприємства можуть позичати (і то — на тривалий час) у банках гроші максимум під 5-7 відсотків річних...

— Навіть якщо зробити це темами окремих розмов, все одно не охопиш усього, що так чи інакше заважає нам рухатися вперед. Але і сто­яти на місці не вийде. Бо світ настільки стрімко розвива­ється, що можемо просто безнадійно відстати. Тому треба діяти. Насамперед ось цю Державну програму ак­тивізації економічного роз­ витку наситити конкретикою та чітко диференційованими напрямами, кожен з яких повинен містити механізми реалізації. Зрештою і найвищий законодавчий орган держави має щонайменше половину, свого часу приділяти прийняттю економічних законів. Тільки з таким підходом можливі зміни на краще у нашій країні.

Розмовляла Наталка КОБЕРНИК